Дружба, любов, urbanculture

дружбаНаше знайомство з Настею Парафенюк, співкоординаторкою проекту «Код міста», починалось з пилу та будівельних матеріалів. Настя розказала, що до того, як скейт-парк 15 липня наповниться людьми, «Код міста» виконав велику дослідницьку роботу. Учасники проекту приїхали в наше місто ще взимку, щоб з’ясувати, чого хочуть у Лисичанську звичайнісінькі люди. А коли до Дружбафесту залишалося ще декілька днів, Настя та її колеги у пошуках недоробленого і нездійсненого вкотре обстежували колись кіношну залу кінотеатру, яка слугувала дотепер чим завгодно, тільки не за прямим призначенням. Залежно від того, звичайно, наскільки сюрреалістичним кіномистецтво можна уявляти.

Розуміння комунікації з людьми, як стверджує Настя, прийшло за три роки роботи у великих містах  — Києві, Дніпрі й Івано-Франківську. Ідеї від людей – це те, на чому ґрунтується проект. Ніхто ж краще не знає, що потрібно місту, крім його мешканців, правда ж?

Саме тому за багато днів до цієї некіношної події у міському музеї зібрались люди, небайдужі до містобудування та культурного процесу. На першій зустрічі їх було аж цілих десять, але протягом п’яти днів перебування у Лисичанську Настя на щоденних івентах бачила все більше і більше людей. А одного разу на зустріч прийшли три юнака, Роман Литвиненко, Андрій Харківський і Євген Попов, які мріяли про критий (або не критий, будь-який, якщо чесно) скейт-парк, бо кататись по міському фонтану незручно і зовсім не комільфо. Далі – пошук приміщення, яким врешті-решт стала зала кінотеатру, отримання гранту на роботу з облаштування і сама, власне, робота.

Перші основи для рамп були зроблені ще учасниками проекту «Будуємо Україну разом», що відвідували місто. Хлопці згадують, що навіть зварювали арматуру разом з волонтерами. А зараз просто бояться і надзвичайно хвилюються. Про майбутнє, звичайно. Чи то краще сказати, що Роман, Андрій і Євген  хвилюються вже про теперішнє, яке раптово опинилось перед ними. Кажуть, що страшно, бо світло, рахунки, папери, спонсори.  Бо відповідальність. Вони, звичайно, коли зустрічались із головою міста, впевнено підтверджували, що зобов’язуються. І зараз так само підтверджують. Але ж все одно страшно. І нікуди від цього не подінешся.

Роман Сах, київський архітектор студії Formografia design, пояснює, що найтяжчі дні –перші. Коли ти чекаєш на матеріали, а вони затримуються дорогою, але ж йдуть… А ти наче й готовий працювати, але немає з чим. А тепер все залежить від хлопців. «Цікаво запускати сам процес. Процес трансформації. З’являються неформальні осередки – змінюється місто. Це шлях створення чогось, переосмислення простору. Сьогодні саме креативна економіка працює на розкриття потенціалу міста».

На відкритті Лисичанського центру неформальної атлетичної культури Олег Малафєєв та Єгор Матюхін, які влаштовували центри стріт-кільтури у Харкові, показали фільм по те, як вони починали і до чого все призвело зараз. Поговорили про те, як тепер жити і що буде далі: «На першому етапі допомагають тільки друзі. Але якщо у тебе є задача, її необхідно вирішувати. Ось і все. З часом все еволюціонує, змінюється. Унікальність нашої команди в тому, що ніхто нічому нас не вчив. Ми все робили самі. Немає партнерів? Знайди. Бо якщо тобі подобається, то просто робиш. І важливо, щоб кінцевою метою не була комерційна складова. У мене є зала, я бачу її користь для людей. Мені не потрібні мільярди. Є таке правило: не тільки брати, але і повертати назад. І ти завжди береш, але повертаєш більше. Носії культури є на різних рівнях. Просто потрібно бути відкритим і ніколи не затримувати у собі знання, їх потрібно передавати.  Важливо пам’ятати, що якщо не вийшло з однією людиною, то вийде з іншою. Не опускати руки. Це базові принципи людського життя».

Сам фестиваль почався не з дванадцятої 15 липня  приїздом діджеїв зі столиці, які приїхали в «Дружбу», де сьогодні показували кіно. Дружбафест починався ще взимку, коли тут вперше з’явились «кодувальники міст». І цей Дружбафест не закінчився музичною тусовкою під вечір. Принаймні, хочеться у це вірити.

Наостанок нашого дофестового cпілкування Настя розповідала, що перші люди, які приходили, або сильно не довіряли, або казали «побудуйте нам завод». Але з часом приходило якесь взаєморозуміння і розуміння того, що «побудуйте завод» вже не працює апріорі. Настя стверджує, що чим більше часу вона тут проводила, тим більше довіри з’являлось. Перше місто – і перший проект, який вони вже реалізували, запалив у ній якесь неймовірне і невиразне натхнення. Чогось віриться, що це натхнення вони залишили Євгену, Роману і Андрію, ну і нам трошечки.

Анастасія Гнет, фото з соц. мережі

Об авторе Elena