Бібліотека і бібліотекарі: відродження «з попелу»

Вимушені переселенці… Це словосполучення бурхливо увірвалося у повсякденне життя українців ще у 2014-му. Обставини непереборної сили змусили багатьох людей залишити рідні домівки, обірвати родинні і добросусідські зв’язки, шукати нової долі в інших куточках країни, а іноді і за її межами. Але не тільки люди стали заручниками подій, які сьогодні продовжуються на сході України. Так сталося, що серед вимушених переселенців є багато культурних, освітніх, громадських та інших установ, які розпочали нове життя у новому місці. І найчастіше – завдяки людям, які не залишили справу свого життя напризволяще навіть тоді, коли їм самим потрібна була підтримка і усіляка допомога.

 

Ще декілька років тому одна з найстаріших наукових бібліотек України —  Луганська обласна універсальна наукова бібліотека імені О. М. Горького — мирно існувала в місті Луганську. Колектив з більш ніж сотні бібліотекарів зберігав і доглядав більше мільйона одиниць найрізноманітніших книг (серед яких фоліанти XVIII-XIX століть), пропагував культуру читання серед усіх верств населення, займався культурно-просвітницькою діяльністю. Все це – і щоденна буденна праця, і неймовірні за своєю цінністю фонди бібліотеки залишилися там, куди сьогодні доступу немає…

 

Історія розвивається по колу

 

Відродження бібліотечної установи взяли в свої руки люди, яким небайдужою була ситуація з втратою всього, що здобувалося по крупицям. Бібліотекари-луганчани не розірвали свою долю з рідною бібліотекою. Знайшовши нову батьківщину на Старобільщині, вони відтворили там Луганську обласну універсальну наукову бібліотеку. Інна Риб’янцева — з 1984-го і до сьогодні її беззмінний керівник, а також Ганна та Олексій (імена змінені за їх проханням – ред.), бібліотекари, у 2015-му з нуля розпочали відтворення установи.

«Коли я зрозумів, що точка неповернення пройдена, і Луганськ, може, ніколи вже не стане таким, яким був до цього, я покинув рідне місто, виїхав до столиці України. Так само й Ганна. Але вона обрала Старобільськ, — розповів Олексій. – В кожного з нас вже була робота, місце проживання, але коли отримали заклик Інни Павлівни (Риб’янцевої – ред.) згуртуватися навколо відтворення рідної бібліотеки, залишити його без уваги ми не могли. Це і був початок відродження нової, але зі старою назвою, бібліотечної установи».

Треба сказати, що 130-річна історія Луганської обласної бібліотеки нараховує вже не перше своє відновлення. Під час німецької окупації в ході Другої світової війни фонди бібліотеки майже повністю було знищено. Але вже в 1943 році, після звільнення Луганська, багато хто з місцевих жителів почав зносити з дому до бібліотеки книги. Таким чином у перші місяці після бойових дій було зібрано близько 15 тисяч томів літератури, і бібліотека майже відразу відновила свою діяльність.

Є така теорія, що всі події у всесвіті відбуваються по колу. І знову окупація Луганська. І знову втрата бібліотечних фондів. І знову необхідність відновлення. «Розпочинали ми практично з нуля, тому що з Луганська вдалося вивезти тільки документацію і печатки. Більш нічого. Спочатку створили методичний центр, потім відтворили бібліотеку. Довго шукали підходяще приміщення. Багато хто нам у цьому допомагав. І, звісно, все це, скоріше за все, не стало б можливим, якби не Інна Павлівна. Вона для нас, бібліотекарів, такий собі духовний натхненник. Дає нам свободу можливостей для дій», — поділилася Ганна.

На новому місці Луганська бібліотека зовсім змінила свій вигляд. В уяві багатьох з нас бібліотека – це доволі архаїчне, похмуре та тихе місце, з великою кількістю стелажів, на яких стопами складені запилені томи. Але не в цьому разі. Стереотипи зруйновані. Світле, повне повітря приміщення, яскраві палітурки книжок на полицях, комп’ютери, WI-FI, багато зацікавленої молоді. І головне, приємні, готові завжди допомогти бібліотекари.

 

«Така, видно, доля…»

 

Серед співробітників Луганської бібліотеки п’ятеро – внутрішньо переміщені особи. З Олексієм і Ганною нам пощастило познайомитися, і саме з їх вуст ми і дізналися трагічні факти історії закладу. Дещо почули і зрозуміли про них самих.

«Це може здатися дивним, але в той день, коли я залишив рідне місто, мною оволоділи та деякий час не відпускали два зовсім несумісних почуття – страх і захват. Страх від того, що я їду в нікуди, а захват від того, що їду нізвідки. Бо Луганськ до того змінився за той короткий проміжок часу, що став для мене зовсім чужим. Останні місяці, коли вже була захоплена будівля обласної держадміністрації, мене обурювало роздратування, охоплювала ненависть до тих людей, які там стояли. Я розумів, що так не повинно бути», — говорить Олексій про свої почуття від баченого у Луганську.

«Ніхто тоді не почував себе у безпеці, — додає Ганна. – Будівля бібліотеки в Луганську знаходиться навпроти захопленої держустанови, тому кожен з нас багато бачив з того, що відбувалося там».

Але в обох є єдине бачення того, що ситуацію можна було б змінити: «Люди в Луганську інертні, пасивні. Максимум, на що їх хватало, це кожного дня перефарбовувати на стіні драмтеатру прапори. Сьогодні вдень – ще триколор, назавтра – жовто-блакитній. Далі – по черзі. А виступити відкрито, щоб щось змінити – практично жодного не знайшлося». 

На сьогоднішній день у молодих хлопця та дівчини є мирне життя, є улюблена справа, якій вони присвячують практично весь свій час, їм є чим похвалитися – і ми мали змогу переконатися у їх реальних здобутках у відтворенні і розвитку Луганської бібліотеки.

Однак, як і у інших внутрішньо переміщених осіб, у Ганни та Олексія ті ж самі проблеми, головна з яких — відсутність власного житла. З зарплатнею бібліотекара заробити на власну домівку неможливо. «Така, видно, доля, — знизує плечима Ганна. – Але, мабуть, так повинно було статися, адже знаходяться сили, щоб пройти весь цей шлях».

І все ж таки ні Ганна, ні Олексій не бачать своє майбутнє в Луганську, навіть якщо він буде українським. За словами Олексія, йому хотілося б обрати для життя якесь велике місто. Ганна, навпроти, дуже задоволена Старобільськом: «Затишне місто, добрі люди».

Багато розповідати про себе вони не хочуть. Згадувати події 2014-го – відверто неприємно, жалітися – на їх думку, не все так погано, а ось коли вони говорять про свою роботу — очі відразу загоряються. З небагатослівних – бібліотекари одразу перетворюються на говірких. Помітно, що ця справа надає їм наснаги рушити вперед, відчувати себе корисним у суспільстві, бачити сенс в житті, змінювати майбутнє.

 

Для людей і заради людей

 

Фонди Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки постійно оновлюються. Саме Олексій займається розповсюдженням у соціальних мережах інформації про бібліотеку, висвітлює новинки книг, які стали надбанням закладу завдяки небайдужим людям та цілій низці українських видавництв, веде сайт бібліотеки. Бібліотекари співпрацюють з громадськими об’єднаннями, молодіжними центрами, беруть участь у всіх добрих починаннях. Так, саме в той час, коли ми відвідували бібліотеку, частина бібліотекарського складу була зайнята співпрацею з БУРівцями – волонтерами культурно-освітнього проекту «Будуємо Україну разом», які завітали до Старобільська.

Бібліотека взагалі нагадує вулик – біля стелажів з книжками батьки радяться з бібліотекаром, яку книгу обрати для читання дитині, з іншого боку хлопці посідали за комп’ютери, за столиками сидять молоді люди зі смартфонами – доступ в інтернет є.

Саша Ладигін вважає, що бібліотека для нього – це дуже цікавий заклад: «Я приходжу сюди кожного дня, а іноді – і двічі на день. Тут є все, що може зацікавити підлітків – комп’ютери, інтернет. Посиджу годинку за комп’ютером, але й книжку візьму – вдома читати».

Хлопець зі смартфоном, який долучився до бесіди, зазначив, що в бібліотеку приємно приходити, тому що вона має сучасний ремонт і добре обладнання. «Молодіжна», — уточнює він. 

 

Місія важливих справ

 

Відродити бібліотеку – це лише один напрямок важливих для суспільства справ, якими зайняті співробітники Луганської бібліотеки. Крім активної роботи щодо створення нових бібліотечних фондів, організації літературних, музичних заходів, проведення зібрань клубів за інтересами, навчання українському правопису та рідній мові школярів, студентів та взагалі всіх бажаючих, в їх місії важливих справ є одна – надважлива. Вони разом з волонтерами і громадськими організаціями сприяють тому, щоб люди, які проживають в «сірій зоні», мали змогу читати українські періодичні видання, отримувати правдиву інформацію. І це, мабуть, найважливіше, бо війни закінчуються не гуркотом канонади, а саме зміною думок людей.

 

Евеліна Богданова, Олена Плужнікова

 

Об авторе Elena