Традиція дарувати любов

IMG_6508-minЛюдина, що має підтримку близьких, здатна на неможливе. Родина Закірових стала прикладом того, як завдяки взаємодопомозі та вірі можна не тільки почати нове життя в іншому місці, але й допомогти з цим іншим. В серпні 2014 року покидаючи під обстрілами рідний Стаханов (у 2016-му місто перейменоване у Кадієвку — прим. ред.), Закірови в першу чергу думали про дітей. На той час вони були батьками для двох рідних та п’ятьох прийомних. Оселившись у Лисичанську, вони прийняли до своєї родини ще сімох та створили дитячий будинок сімейного типу.
12 дітей зараз виховують Закірови, а тепер ще й старша донька Вероніки Миколаївни Юлія 1 липня цього року прийняла у сім’ю, де вже є дворічний Дамір, трьох дівчаток. Чи створення такої чудової традиції не є доказом, що Закірови у своєму житті роблять все правильно?

 

У Лисичанськ під обстрілами

До серпня 2014-го ця сім’я жила в Стаханові. Вероніка Миколаївна переїхала туди з Білорусії зовсім маленькою, її чоловік Ренат — корінний стахановець. Там і вирішили взяти в сім’ю першу дитину. Рішення це зробити було частково прийнято завдяки старшій дочці Юлі. Вероніка Миколаївна поділилася з нею своїми мріями про третю дитину, і підтримка дочки додала їй впевненості.

З початком військових дій родині довелося виїхати з рідного міста. Коли в Луганську вже літали снаряди, Закірови відзначали весілля старшої доньки. Адже тоді ніхто й не уявляв, що біда дійде і до їхнього міста. Покидали місто під обстрілами через Бахмутку 14 серпня. Виїжджали за три дні, спочатку вивезли вагітну старшу доньку, потім — молодших дітей, і наприкінці Вероніка Миколаївна поїхала звідти зі старшими дівчатами Ірою та Христиною. В останню поїздку машину дуже сильно вдарило вибуховою хвилею, так що одну з дверей заклинило і довелося ремонтувати. Крім домашніх допомагали виїхати і знайомим. Всього за дні переїзду за їх допомогою у безпеці опинилися двадцять людей. Вероніка Миколаївна розповідає, що вже потім дізналася про автобуси, які призначалися для дітей з прийомних сімей і сиріт, але поїхали на них не нужденні діти, а невідомі особи. На той момент Закірови значилися прийомною сім’єю: хоча оформити дитячий будинок сімейного типу планували ще з 2013-го, та через ремонтні роботи в житлі вирішили перенести на наступний рік, а тоді довелося вже спішно тікати з рідного міста.

 

Нове місто, нові друзі

Exif_JPEG_420

Exif_JPEG_420

Спочатку сім`я жила у троюрідної сестри Вероніки Миколаївни. Перший час навіть не думали про власне житло, адже вважали: ще місяць-другий, і вони  повернуться додому. Була віра, була надія, а потім зрозуміли, що все це затягується дуже надовго. Тому й прийняли рішення залишитися у Лисичанську, знайшли будинок. Потихеньку облаштовувалися, але проблемою залишалося зігріти немаленьку оселю. На щастя,  восени 2016 року сім’я отримала фінансову допомогу від Норвезької ради у справах біженців (NRC) на утеплення будинку, а Лисичанська міська рада допомогла бригадою робітників.  Потім з ними зв’язалися волонтери всеукраїнського волонтерського табору «Будуємо Україну разом» та своїми силами зробили ремонт на горищі, де тепер затишна дівоча кімната.

Щоб звикнути жити на новому місці, звичайно, був потрібен час. Дітям було складно в школі — нові друзі, нове місто. «Головне, ми залишалися сім’єю, ми жили разом», — каже Вероніка Миколаївна. Разом з родиною прилаштовувався до нового  життя й чотирилапий переселенець Омон. Його подарували дочці Юлії на весілля. Зовсім ще маленьке цуценятко, на жаль, не змогли забрати одразу, та через три місяці, коли приїжджали за нареченою сина у Стаханов, яка, до речі, стала його дружиною 7 липня цього року, забрали й Омона. Тепер щасливий цілком дорослий собака живе у люблячий родині.

Розповідаючи про їх покинутий дім, Вероніка Миколаївна каже, що сумувати за рідним Стахановим у них зовсім немає часу. «Все життя залежить від нас, і ми будуємо його самостійно, постійно потрібно щось робити, здійснювати плани. Ми вже тут живемо, живемо своїм життям, виховуємо дітей, до чогось прагнемо», — розмірковує моя співрозмовниця. Але все ж хвилює її, що не може вона піти на кладовище, провідати рідних. Тому особливо вразив випадок, коли малознайомий чоловік з рідного міста подзвонив і запропонував прибрати могилки, при цьому відмовляючись приймати будь-яку матеріальну подяку. Вероніка Миколаївна, звичайно, все одно віддячила йому через людей, що їхали до Стаханова. Вона дуже схвильована цим вчинком і впевнена, що, на її думку, ми зустрічаємо на своєму шляху гарних людей, коли і самі ставимося до оточуючих з гідністю.

 

«Якщо діти в нашій сім’ї, значить діти ці всі наші»

В день нашої зустрічі Вероніка Миколаївна проводжала дівчаток до літнього табору. Коли ті сідали в автобус, одна з доньок, Надійка, промовила: «Мамусю, я за тобою буду сумувати, буду плакати». «Але ж ти хотіла в табір?» — запитала їй мама. «А я і в табір хочу, і вдома хочу» — відповіла та. Такі зворушливі діалоги підтверджують слова Вероніки Миколаївни: «Я не ділю дітей на рідних чи прийомних. Якщо діти в нашій сім’ї, значить діти ці всі наші». З сяйвом в очах і гордістю мати великого сімейства розповідає про кожну свою дитину. Пишатися батькам і справді є чим. 13-річний Костя, що у сім`ї вже шість років, прийшов маленьким та колючим, а зараз хлопчик, наполегливо займаючись греко-римською боротьбою, отримує призові місця і збирається на чемпіонат України. Люба, яка старанно займається самбо і дзюдо, збирається до 11 класу та хоче пов’язати життя з медициною. Всі діти в цьому будинку допомагають родині, тут не лунають слова «я не хочу, я не буду».

«У нас посуд миють і дівчатка, і хлопчики. Якщо хлопці завинили або дівчат образили, оголошую, що сьогодні по кухні чергові вони. Не скажу, що в них так вже багато роботи, я не вважаю тяжким трудом заправити ліжка, прибратися в кімнаті, привести одяг в порядок, скласти підручники, зошити, портфелі. Старші себе самі вже контролюють, а от з молодшими разом робимо уроки. Не хочеться, щоб діти були останніми в навчанні, щоб хтось їх зачіпав. З дошкільнятами легше, ми засвоюємо програму разом, допомагаємо їм вчитися. А коли дитина прийшла в сім’ю і до цього не вчилася, вже важче. І не тому, що вона не хоче, а тому що просто охопити всю програму не може», — розповідає Вероніка Миколаївна. Батьки Закірови намагаються виховувати дітей так,  щоб вони знайшли себе в цьому житті, зрозуміли, ким хочуть бути, дивилися, що їм підходить. За словами Вероніки Миколаївни, вона та чоловік не нав’язують дітям їх майбутнє. Кожна дитина індивідуальна, просто треба дивитися, до чого є покликання, та намагатися розвивати це, якщо дитина поки що розгублена.

Два роки тому в сім’ю прийшли брати Коля, Сергійко і Льоша Кувалдіни. Льоші 13 років, йому цікава електроніка, він навіть сам відремонтував ялинкові гірлянди. Сергійко цього року піде у перший клас, він дуже жвавий хлопчик. Вероніка Миколаївна посміхається і згадує, як у таборі його зробили заступником директора. Сергійкові потрібно кудись дівати енергію, вдома вони завжди при справі — разом  поливають квіти, курям рвуть траву, тобто мама його направляє. А тут табір, все незнайоме, тому й сидів хлопчик три дні у директора за столом, той йому давав завдання малювати, потім директор ходив свої володіння перевіряти — і Сергійко слідом за ним. 10-річний Коля дуже хазяйновитий: у курей яйця збирає, полуницю й квіточки саджає.

 

Родинні традиції  

Вероніка Миколаївна теж любить квіти, в Стаханові у них було багато кімнатних рослин. Там сім’я жила в багатоквартирному будинку, де з’єднані 3-х і 4-кімнатна квартири. Будинок двоповерховий, і все було по-домашньому: і сараї у дворі, і гойдалки. На додачу вони наносили автомобільних скатів, засипали землею і посадили в них квіти, розкопали шматок землі під город, посадили дерева, малину і полуницю. Діти зі скатів змайстрували різних тварин, з пляшок — пальми і рожевих поросят. Навіть розмальований собака стояв серед дерев в їх садку. Зараз вже й перед новим будинком розквітнув садочок.

На моє прохання розповісти цікаві сімейні історії, Вероніка Миколаївна зі сміхом каже, що з такою юрбою дітлахів щодня кожна буденна ситуація вже цікава історія. Кожен ранок у них починається з «фільтра», як каже батько сімейства Ренат —. Діти стають у шеренгу, і хтось із старших перевіряє готовність до виходу. Різне взуття, стягнуті банти і забутий портфель — всі ці ранкові дрібниці викликають сміх. Та справжня самостійність цілком все ж проявляється за межами рідного дому.

Так, у минулому році дітлахи їздили на День Святого Миколая в Сєвєродонецьк. Поїхали без батьків, з опікунською радою, тому що автобус був маленький. Звичайно ж, десять різновікових хлопчиків та дівчаток викликали побоювання. Але Вероніці Миколаївні розповіли, як усі діти стежили один за одним: обсмикували, витирали носи і заспокоювали. А коли заграв церковний гімн, один з хлопчиків, Діма, встав зі свого місця і, на загальний подив, голосно заспівав. Подекуди жінки почали витирати мокрі очі, а коли музика затихла, всі вибухнули оплесками. Діма сів на своє місце з виглядом справжнього артиста. До речі, Вероніка Миколаївна вважає, що хлопчик дуже схожий на неї, та й він каже, що мама його народила. Коли його взимку забирали з санаторію, ніякого відповідного одягу не було. Вероніка Миколаївна йому поміряла ручки, ніжки і поїхала за одягом.  Так у нього в пам’яті й відклалося — народила й поміряла.

А взагалі, в цієї родини багато історій, які доводять, що діти ставляться до Вероніки Миколаївни та Рената — як до справжніх батьків. Минулого року до класу Люби зайшла вчителька та спитала, хто є круглою сиротою, але дівчинка нічого не сказала. На запитання про дитячий будинок Люба відповіла: «Я не сирота, у мене є мама й тато, ми родина».

У мами цього великого сімейства є мудрі думки стосовно минулого її дітей, які допомагають їй достукатися до маленьких сердець.  По-перше, дитина повинна знати про своїх біологічних батьків. Прийомний Стасик, наприклад, спілкується з рідною бабусею. «У нас хороші, дружні відносини, — каже Вероніка Миколаївна, — вона ставиться до мене з повагою, адже вдячна, що Стасик залишився у Лисичанську та вона має можливість спілкуватися з ним». Але водночас у цій родині нікого не змушують розповідати про те, що було у дітей в минулому житті. «Я просто кажу, що тепер у тебе є мама і тато, брати і сестри, з якими ти можеш спілкуватися, можеш розповісти, попросити, прибігти зі своєю бідою, — розповідає жінка. — І дітлахи з часом відкривають свої життєві рюкзачки і витягують розповіді про те, що було до цього». Так, маленький Коля одного разу, коли Вероніка Миколаївна підмітала на подвір’ї, взявся допомогти. Мете, а сам розповідає притихлій матусі про те, як же добре, що в них асфальт завжди виметений, немає камінчиків чи скла, бо коли він маленький був зовсім, вдома постійно різав ноги так, що боляче було ходити. Вероніка Миколаївна завжди чекає такого моменту й тихенько вислуховує, адже дитині треба виговоритися, як би не було боляче. «Я ніколи не кажу «ось бачиш, як ти там жив», навіщо, я ж не для цього беру цих дітей, тому вони й  розповідають все це».

Спілкуючись з родиною Закірових, розумієш,  що вона є прикладом того, як можна вперто, не дивлячись на незгоди, долати всі перепони на своєму шляху. Долати тому, що завжди є до кого повертатися і де шукати підтримки.  Тому що, не дивлячись на всі складності, у світі все ж таки повинна бути та сама справедливість. Адже люди, в яких серце відкрите для нужденних, заслуговують на неї.

Ірина Григоренко

Об авторе Elena