Василь Конько: людина, що допомагає дітям ставати щасливішими

Дивовижно, але тернополянин Василь Конько – відома людина на протилежному кінці України – на сході. А причин цьому декілька. Понад чотири роки тому Лисичанськ, що здавна називають Колискою Донбасу, опинився під владою незаконних збройних формувань. 24 липня 2014 року місто було звільнено українськими військовими і добровольчими батальйонами, але війна відчутно торкнулася його: були зруйновані житлові будинки, школи, підприємства, а люди, що опинились у зоні АТО, залишилися тоді наодинці з жорстокою післявоєнною дійсністю.

Проте час минає, витісняючи з людської пам’яті важкі спогади. Із завершенням бойових дій швидше і спритніше, ніж державні органи, лисичанам стали допомагати повернутися до мирного життя волонтерські та громадські організації. Серед тих, хто не втрачає зв’язку з містом і сьогодні, уродженець Луганщини, невтомний волонтер та співорганізатор громадської організації «Схід і Захід єдині назавжди» Василь Конько. За словами багатьох містян різного віку, з якими мені довелося спілкуватися, він має небайдуже серце, завжди радіє дитячим усмішкам та щасливий, що може допомагати українським дітям ставати щасливішими.

Вже третій рік поспіль пан Василь влаштовує для дітей із Луганської та Тернопільської областей літній відпочинок на березі Чорного моря, на базі «ЕкоДача» в прекрасному містечку Затока, що на Одещині. Серед відпочиваючих, а їх сьогодні вже півтисячі– діти загиблих та покалічених військовослужбовців, та школярі, що активно займаються волонтерською діяльністю. Про минуле, сьогодення і майбутнє благодійної організації — наша розмова з Василем Коньком.

Розкажіть, будь ласка, як ви стали другом лисичанських дітей. З чого все починалося?

— З 2014 року я зі своїми товаришами почав займатися волонтерством, щоб допомагати українським бійцям, які воюють із незаконними збройними формуваннями на сході. Моталися від Станиці Луганської до Волновахи. Возили здебільшого військову амуніцію та продукти. Склад наш знаходився в Костянтинівці. Привозили допомогу і до Лисичанська, адже там стояв батальон «Тернопіль», в ньому служить багато моїх друзів.

Влітку 2015-го, повертаючись з передової, на прохання Вікторії Фетісової (позивний «Ромашка») їхали через село Новотошківка, щоб відвідати її рідніх. Нікого не було на вулиці, тільки купа діточок. Мчали на бусі, вікна відкриті навстіж. І діти раптом голосно крикнули нам: «Слава Україні!»  Я від неочікуваності так влупив по гальмам, що бус аж розвернуло. Спинилися, знайшли в машині цукерок, пригостили дітей.

Через деякий час познайомилися з волонтерами-педагогами Оленою Бровар, Вірою Усцовою, почали працювати спільно в рамках різних проектів. І все ж перші діти зі сходу України, яких я вивіз на відпочинок у Буковель у 2015-му, це діти з Тошківки, Кримського та Новотошківки, що на Луганщині.

Коли створено громадську організацію «Схід та Захід єдині» і чому саме так її назвали?

— Спочатку волонтерська група називалась «Схід та Захід разом», але коли вирішили зареєструватися у 2015-му, з’ясувалося, що така назва вже була. Чому саме так?  Я родом зі сходу, з Луганщини. З 1992-го живу і працюю в Тернополі. І зрозуміло, що я люблю Україну всю цілком — від заходу до сходу. І абсолютно впевнений, що не можна її ділити.

 Спочатку ви допомагали тільки військовим. Але сьогодні ваша волонтерська діяльність у першу чергу стосується дітей?

— Коли я на власні очі побачив, скільки через бойові дії залишається сиріт, скільки скалічених доль, вирішив присвятити себе цій справі. По-перше, я акцентую на тому, що ми допомагаємо дітям загиблих військових, добровольців і полонених. Не перший рік надаємо посильну допомогу також дітям-інвалідам, сиротам і тим дітям, які  активно займаються волонтерством. Вони заслуговують на це своєю працею. А взагалі, треба кожну дитину цінити і пам’ятати, що єдина країна – це як єдина родина. Адже не забуваємо й про військових.

Ну і намагаємося підтримувати будь-які інші благодійницькі проекти. Наприклад, у серпні знову двісті дітей веземо у Затоку, сто — у Буковель, потім на двісті дітей буде проект в жовтні, наберемо групу і повеземо в Карпати. Виявляється, працювати з дітьми — це здійснення моєї мрії.

— А як ви, пане Василь, розробляєте проекти, захищаєте їх, кого залучаєте до фінансування?

— Звичайно, розробляю проекти не сам, є помічники. Власне, я сам багато років займаюся приватним бізнесом, у мене багато друзів і приятелів, достатньо заможних підприємців. Коли я тільки-но почав займатися волонтерством, вони запропонували гроші, хто скільки – хто 20 тисяч гривень, хто 50. А я сказав: давайте кожен для себе визначиться, скільки він на місяць, поки йде війна, може давати. Більшість погодились.

 І вже чотири роки ми зустрічаємося раз на квартал із місцевими підприємцями, благодійниками, мером Тернополя Сергієм Надалом, показуємо бізнес-проекти, соціальні проекти, вирішуємо, як зараз можна допомогти дітям заходу та сходу.  В основному, використовуємо кошти меценатів і моїх друзів-підприємців.

— Тобто ваша громадська організація – це організація друзів-однодумців?

— Так, точно. Окрім підприємців, додалися до благодійництва й АТОшники, які стали вдало займатися приватним бізнесом. Допомагав деяким у 2014-15 роках, і тепер вони віддячують: доправляють продукти чи дизпаливо, транспорт чи якесь обладнання. Хто чим може – тим долучається до такої важливої справи. Тобто наша громадська організація — це велика система, а я вже замикаюча ланка в ланцюзі, на мені все сходиться. І команда працює.

— Скажіть, будь ласка, яка кількість людей в організації «Схід і Захід єдині назавжди»: десятки, сотні, одиниці?

— До сотні людей нараховується. По всій Україні є прихильники: Маріуполь, Волноваха, Мар’їнка, Світлодарська дуга, Лисичанськ, Старобільск, Бахмут, Полтава, Чугуїв, Харків, Київ, Бровари, Рівне, Дубно, Львів, Івано-Франківськ.

Чому ви організовуваєте відпочинок для дітей і заходу, і сходу?

— У назву вслухайтесь: «Схід та Захід єдині назавжди». Ми беремо діточок і зі сходу, і з заходу, щоб вони бачили один одного, знайомилися, і в майбутньому не виникало дурних питань, що тут чи там зовсім інакші діти. Дружба між ними з’являється, навіть захоплення виникають. От останній раз було, що зустрілися дівчинка з Лисичанська і хлопець з Рівного — тут і перше кохання. Завжди кажу дітям: хочу бачити тільки ваші сльози радості.

— Спілкуючись з лисичанськими школярами, чула багато слів подяки на вашу адресу. Чим саме команда наповнює дитячий відпочинок?

— Стараємося тримати високу марку. На морі організовували екскурсії в Одесу, до Інкерманської фортеці, поїздки до аквапарку, різноманітні змагання, а ще є вишивання, малювання, конкурси, дискотеки, щоб діти об’єднувалися і спілкувалися якомога більше. Це наша мета: об’єднати молодь і показати, що країна єдина, де завжди має бути любов і повага. Це допоможе дітям і в дорослому житті, щоб і в їхніх сім’ях була любов і взаєморозуміння.

А як ви думаєте: коли людина займається благодійністю чи допомагає комусь, це треба афішувати, чи це така справа особиста?

— Вважаю, треба афішувати добрі справи. Звісно, не в тому сенсі, що ось я весь такий м’який і пухнастий, цього не треба. Але щоб люди бачили, що у країні відбувається, щоб і самі долучилися. Я не випинаюсь. Але коли цікаво, наприклад, на «Фейсбуці» звітую, мої люди деяку інформацію виставляють. Україна велика, у ній багато великих міст: а ми своєю діяльністю даємо позитивний приклад бізнесменам, держслужбовцям.

— Я так розумію, що межі між роботою і особистими справами немає, у вас все комплексом?

— Ви праві, це вже в крові. Я цим ділом живу, пані. Це поклик серця. Мене ламає, якщо я годину-дві не приділю справі. Комусь не передзвоню, не запитаю про майбутні плани, не розв’яжу організаційні питання. Це ж досить складна, клопітка справа: для дітей, що ідуть відпочивати, треба організувати і медичних робітників, і охорону, і інструкторів, і вихователів, і кухарів.

Звичайно, все треба контролювати, але намагаюся, щоб інші люди теж до справи підключалися. Коли хтось приходить новий до нашої організації –  спочатку проводжу співбесіду на годину-дві. Якщо вважаю, що людина підходить – даю їй випробувальний термін, але не кожен може витримати ті навантаження, що випадають волонтерам: нічні підйоми, переїзди і так далі. Є такі, хто не витримував цю дистанцію і сходив. Шкода, звичайно.

— А що було головним фактором? Складно фізично було вам допомагати, фінансово, чи часу не було?

— Головний негативний фактор – це байдужість. Нічого складного не було ні фінансово, ні часово. Якщо людина небайдужа – вона все може, повірте. Я переконався за п’ять років, ще з Майдана, що якщо людина хоче, вона хай у меншому обсязі, але зробить і закриє будь-яке питання, дійде, достукається в кабінет, до підприємця, щось придумає. Якщо людина впевнена і небайдужа, тим паче небайдужа до постраждалих дітей — то в неї все виходить.

— Але ж не кожен готовий відсунути свою основну роботу і поставити волонтерство на перший план.

— А ми нікого не змушуємо. Завжди говоримо, що тут негрошове місце. Якщо хочете – їдете разом з дітьми відпочивати, харчуєтеся з ними і нічого не платите. Але разом з тим робите ту роботу, про яку я вас прошу. Це виховання дітей, приділення їм часу, побутові питання. У нашій організації ніхто грошей не отримує, немає зарплат, немає премій, максимум що можу, — це виписати похвальну грамоту.

— Скажіть, а ваші близькі від самого початку вас підтримували, чи були питання?

— Рідні від самого початку підтримали. Це підживлює. Якщо я не роблю нічого, щоб допомогти дітям, я одразу почуваю себе винним.

Пане Василю, розкажіть про найближчі плани вашої організації.

— Плани такі: їду до свого давнього знайомого Олександра Шевченка на Буковель обговорити організаційні питання щодо оздоровлення в найближчий час близько сотні дітей. Возили туди вже двічі. Діти були шоковані, як можуть різні погоди бути водночас: знизу тепло, а в горах сніг і можна кататися на лижах. Це дуже круто. До того ж і пейнтбол, і страйкбол, і підйомники, і квадроцикли, і коні, і лижі, і санки. Чотириразове харчування. Якщо захочеться добавки – можно взяти скільки завгодно. Ми стараємося, щоб діти були ситі, чисті, в нормальних умовах спали, цікаво проводили час. Продукти всі сертифіковані, везуть їх із Західної України, доставляють у контейнерах, у холодних машинах.

Першого вересня буде заїзд 200-250 дітей у Затоку – там так само будуть і лисичани, і сєвєродончани, діти з Мар’їнки і Маріуполя. У жовтні 200 дітей поїдуть у Славське, що на Львівщині.

 Коли війна на сході України, дай Боже, закінчиться, все одно буду допомагати — дитячим будинкам чи людям похилого віку. Це вже в мене, мабуть, до кінця моїх днів. Я в житті все маю: дім, квартиру, машину, власний бізнес. Якби кожна людина ділилася часткою з іншими – повірте, в Україні було б уже все зроблено: і дороги, і діти не були б ані голодні, ані холодні. Не обов’язково ділитися грошима – хоча б якоюсь доброю справою.

— Я дуже рада, що є такі люди, як ви.

— Є, повірте, добрі люди поряд є, їх багато по Україні. Небайдужих, які роблять те, що роблять, за покликом серця.

Тетяна Марчук, конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка» та «Українським журналістським фондом»

Об авторе admin